Існує специфічне слово для опису стану духу, який Кремль підживлює в російському суспільстві. У 2005 році православний священик увічнив термін «Побєдобєсіє» — «ейфорія» або «шаленство» перемоги — щоб розкритикувати те, що здавалося йому використанням величезної радянської жертви як виправдання для культури зростаючої мілітаризації. Це був лише п’ятий рік лідерства Володимира Путіна, який не створював цього культу, але зумів перетворити його на один з головних стовпів ідентичності сучасної Росії. Але цього тижня культ перемоги зіткнувся з реальністю.
Наступної неділі, 12 січня, «Спеціальна військова операція», розпочата Володимиром Путіним, перевищить тривалість Великої Вітчизняної війни – екзистенційного радянського протистояння, яке перемогло нацистську Німеччину після 1418 днів. Цей часовий рубіж ризикує зруйнувати один із найбільших міфів російського суспільства і становить реальну психологічну небезпеку для режиму. У той час, коли, попри тактичні успіхи, людські втрати є приголомшливими, наратив про «непереможну армію» починає вичерпуватися, і росіяни можуть почати ставити питання, чому.
«Чотири роки потому […], навіть Донбас не завершений. Це якось зводить Росію до певної військової незначущості, яку Кремль ніколи не розумів, що має, але вона є. І це може вплинути на громадську думку, щоб усвідомити відносну слабкість держави, в якій вона перебуває», — стверджує CNN Portugal Діана Соллер, експерт з міжнародних відносин. Попри те, що у 2025 році Росія змогла завоювати більше території, ніж за два попередні роки разом, сума новоокупованої території становить трохи більше 1% від усієї сухопутної поверхні України. Найбільш яскравий приклад цього стратегічного паралічу спостерігається у місті Покровськ. Протягом 14 місяців Росія зосереджувала зусилля на захопленні цього міста, яке до війни налічувало лише 61 тисячу мешканців і займало скромне 73-тє місце у списку найбільших українських міст. Навіть після понад року наступу Покровськ не перебуває повністю під російським контролем.
Для Кремля проблема полягає не лише в повільності, але й у ціні, яка платиться щодня. За оцінками, завоювання цих мізерних 1,45% території призвело до загибелі або поранення від 1 до 1,35 мільйона російських солдатів. Для режиму, який перетворив культ жертви Другої світової війни на своєрідну державну релігію, порівняння стають дедалі очевиднішими. Кількість російських втрат в Україні вже перевищує загальну кількість бойових втрат, понесених Сполученими Штатами протягом усієї Другої світової війни. Йдеться про демографічну кровотечу, яка, ймовірно, знищила близько 1% усього працездатного чоловічого населення Росії. І, попри зусилля Дональда Трампа, кінця поки що не видно. Щоб досягти мінімальної мети — захопити 20 тисяч квадратних кілометрів, що залишилися в Донецькій, Луганській, Херсонській та Запорізькій областях, — за поточного темпу російській армії потрібно буде воювати щонайменше до травня 2028 року.
«Якби я була росіянкою, я б запитала, як моя „непереможна армія“ має труднощі перед „неіснуючою“ [у наративі Кремля] армією, яка сформувалася і зросла під час війни», — пропонує Діана Соллер. Проте експерти застерігають, що не варто недооцінювати стійкість режиму та російського населення. Протягом років Кремль під керівництвом Путіна підготував психологічний ґрунт для жертовності. Традиційний післявоєнний заклик до миру «Ніколи знову» перетворився на зловісну загрозу ворогам Москви. «Можемо повторити» (Можем повторить), читається тепер на святкуваннях Дня Перемоги. Це більше, ніж гасло, це сигнал готовності винести той самий рівень жертовності, що й їхні предки, у війні, яка забрала життя щонайменше 27 мільйонів радянських громадян, багато з яких були цивільними, що померли від голоду, поки війська Адольфа Гітлера просувалися вглиб Росії, перш ніж наштовхнулися на стіну зі снігу та людей, які захищали Москву.
«Державний апарат почав готувати населення до цього давно, тими церемоніями Дня Перемоги, де навіть відомі артисти вбираються у форму 1940-х років. […] Вони стільки років це бачать, що вже сп’яніли, вже не можуть добре бачити, що відбувається поза цим», — описує CNN Portugal Карлос Брас, колишній аналітик Служби інформаційної безпеки (SIS), який значну частину своєї кар’єри присвятив аналізу Росії. Результатом цієї політики є патріотична сліпота, яку важко зламати і яка стала «частиною їхньої ідентичності». Тобто, «напад на цей міф — це напад на кожну людину, на саму себе». Тому російський режим навчився маніпулювати об’єктом люті російського населення. Визначення «нацист» у Росії було спотворене, щоб виходити далеко за межі політики та переконань німецьких націонал-соціалістів сорокових років, які вторглися до «матері-Росії».
Згідно з російськими шкільними підручниками, головною характеристикою «нацистів» є те, що вони напали на Радянський Союз. Ця логіка особливо корисна для режиму Путіна, оскільки дозволяє класифікувати як нацистів усіх, кого Кремль вважає ворогами. «Нацист — це все, що протистоїть російським інтересам. Все, що протистоїть інтересам „Святої Матері Росії“, є нацистом. Це просте визначення, яке підходить для всього. Вони створили „готовий до використання“ нацизм, куди вони вкладають все, що завгодно», — пояснює Карлос Брас. Ця семантична маніпуляція слугує життєво важливим щитом для режиму: якщо ворог є «абсолютним злом», будь-яка жертва виправдана. І, що важливіше, якщо Росія є духовним спадкоємцем переможців 1945 року, поразка стає релігійною неможливістю. Тому, коли реальність на полі бою йде не так, історія просто переписується або стирається. «Мета — показати, що Росію не можна перемогти. Історично на Росію нападали багато разів, і Росія завжди перемагала», — зазначає колишній аналітик SIS, застерігаючи, однак, що «це брехня».
Але якщо внутрішній наратив ще можна підтримувати, зовнішнє проєктування влади очевидно руйнується. «Наддержава», яку Кремль продає росіянам, за аналізом Діани Соллер, є гігантом на «глиняних ногах». Сучасна міжнародна система вже не біполярна, а «дві з половиною потужності», де Росія займає місце цієї дробової частини, перебуваючи в стані «глибокої залежності від Китаю». «Хто має політичну свідомість, той розуміє, що в день, коли Китай відкличе свою підтримку, Росія виявиться потужністю на глиняних ногах», — попереджає експерт з міжнародних відносин. Здатність Росії нав’язувати свою волю у своїх зонах інтересів дедалі зменшується і її дедалі важче приховувати. З моменту вторгнення в Україну Росія лише спостерігала за падінням сирійського режиму після років військової підтримки, поразкою Ірану від Ізраїлю та Сполучених Штатів, відстороненням Ніколаса Мадуро і, зовсім недавно, затриманням танкера під російським прапором Сполученими Штатами. «Неможливість [Росії] допомогти цим країнам у своїй сфері впливу позначається на її авторитеті», — підкреслює Діана Соллер.
Внутрішньо тріщини починають з’являтися не серед ліберальних фігур, які здебільшого вже були заглушені, а в самій базі підтримки війни. Діана Соллер зазначає, що «військові блогери», єдині голоси з деякою свободою в екосистемі Путіна, часто висловлюють невдоволення «нездатністю Росії реагувати» на українські атаки та втратою російського впливу. «Це не дуже добре сприймається людьми, які найбільше захищають цю операцію». Проте й в економіці з’являються тривожні сигнали для режиму. Попри те, що російські урядовці спростували західні очікування щодо колапсу економіки країни через санкції, російська економіка починає демонструвати деякі прогалини, головним чином зі зниженням ціни на нафту. Крім того, російський Національний резервний фонд вже втратив більше половини своєї ліквідності з початку вторгнення, а інфляція підриває купівельну спроможність у великих містах, водночас нестача робочої сили створює серйозні проблеми для російських компаній.
Зрештою, перетнувши позначку в 1418 днів, Росія Путіна вступає на територію настільки ж невідому, наскільки й небезпечну. Суспільство, мілітаризоване та «сп’яніле» міфом про Побєдобєсіє, стикається з безпрецедентним випробуванням. Результат цієї довгої війни залежатиме, отже, від відповіді на єдине екзистенційне питання, що висить над країною. «Ми не знаємо двох речей: як росіяни насправді відреагують на це, бо ця ситуація є безпрецедентною; і чи дух жертовності [населення] перевершує некомпетентність режиму. В основному, це те, що тут стоїть на кону», — підсумовує Діана Соллер.
